Исторический журнал "Российские и славянские исследования" – история южных и западных славян, история России, Беларуси и Украины

Загрузить pdf-версию

ПРАДМОВА

СТАТЬИ

Меньковский В.И.
Первые структурно-функциональные модели изучения советской истории 1930-х гг. в англо-американской историографии

Юсова Н. А.
Академік Володимир Пічета та генезис концепції давньоруської народності

Матвеев Г. Ф.
Вопросы развития польского сельского хозяйства и крестьянского движения на страницах журнала «Аграрные проблемы». 1927—1935 гг.

Новиков С. Е.
Германская экономическая политика на оккупированной территории Беларуси (1941—1944 гг.)

Крючков И.В.
Чехословацкая идея и «венгерский вопрос» в годы Первой мировой войны

Мірановіч Я.
Праваслаўная царква ў палітыцы Польскай дзяржавы (1920—1932 гг.)

СООБЩЕНИЯ

Луговцова С.Л.
Борьба правительственных чиновников с антироссийскими настроениями в среде дворянства белорусских губерний в 30—40-е годы XIX в.

Лавринович Д. С.
Идеология и тактика белорусских кадетов в 1905—1907 гг.

Кьосева Ц.
Русские эмигрантские организации в Болгарии (общая характеристика)

Темушев С.Н.
Налогово-данническая система древнерусского государства: современное понимание проблемы

ИСТОЧНИКОВЕДЕНИЕ И ИСТОРИОГРАФИЯ

Попов А. В.
Документы по истории Первой мировой войны в музеях и архивах русского зарубежья

Ермолович В.И.
Источники и историография государства и права Сербии VI—XIV вв. (современный взгляд на древнюю и средневековую сербскую историю)

Темушев В. Н.
Литовско-тверская граница (проблемы интерпретации источников)

Храпачевский Р. П.
Монгольские и китайские источники XIII—XIV веков о Восточной Европе

Мартынюк А.В.
Актуальные проблемы изучения истории Золотой Орды

Яноўская В. В.
Моўнае пытанне ў Рымска-каталіцкім касцёле Беларусі (60-я гады ХІХ — пачатак ХХ ст.): славянская і літоўская гістарыяграфія

ПУБЛИКАЦИИ

Вытрымкі з паказанняў У. І. Пічэты ў час яго знаходжання пад следствам з верасня 1930 г. па жнівень 1931 г.

КРИТИКА И БИБЛИОГРАФИЯ
РАЗМЫШЛЕНИЯ НАД КНИГОЙ

Стыкалин А. С.
Титовская Югославия в поле действия советской и американской политики: размышления над монографией А. С. Аникеева
РЕЦЕНЗИИ

Каваленя А. А., Даніловіч В. В.
У. Ф. Ладысеў, П. І. Брыгадзін. Паміж Усходам і Захадам: Станаўленне дзяржаўнасці і тэрытарыяльнай цэласнасці Беларусі (1917—1939 гг.). Мінск, 2003

Симакова О. А.
Историја српске државности. В 3 књ. Нови Сад, 2000—2001 Нови Сад: Српска академија наука и уметности; Огранак у Новом Саду; Издавачка установа православне Епархије бачке «Беседа»; Друштво историчара Јужнобачког и Сремског округа, 2000—2001. Тираж не указан.

Васильева Н. В.
Болгария в ХХ веке: Очерки политической истории. М., 2003

Шелкопляс В. А.
В. И. Ермолович. Право средневековой Сербии (XII—XV вв.). Минск, 2003

Сальков А. П.
С. В. Морозов. Польско-чехословацкие отношения. 1933—1939. Что скрывалось за политикой «равноудаленности» министра Ю. Бека. М., 2004

Федосик В. А.
О. А. Симакова, А. П. Сальков, С. С. Александрович. История южных славян с древнейших времен до 1914 г.: Учеб. пособие. Минск, 2005

Сальков А. П.
Живко М. Андријашевић, Шербо Растодер. Istorija Crne Gore: od najstarijih vremena do 2003. Podgorica, 2006

КОРОТКО О КНИГАХ

Giza A. Narodowe i polityczne dąženia Chorwatów w XIX i na początku XX wieku.

Giza A. Bośnia i Hercegowina w dobie tureckiego i austryjackiego panowania (1800—1914).

Katalin Vadkerty. Maďarská otázka v Československu. 1945—1948: Trilуgia o dejinách maďarskej menšinj.

Слијепчевић Ђоко. Историја српске православне цркве.

Стоян Райчевски. Източна Тракия: История, етноси, преселения, XV—XX век.

Jindřih Dejmek. Československo, jeho sousedý a velmoci ve XX. století (1918 až 1992): Vybraný kapitoly z dĕjin československý zahraniční politiky.

Луиза Ревякина. Коминтернът и селските партии на Балканите. 1923—1931.

Viedenská arbitráž 2. novembrer 1938 / Zostavil Ladislav Deák.

Георги Димитров. Дневник, март 1933 — февруари 1949. Избрано

Armia radziecka w Polsce, 1944—1956. Dokumenty i materiaіy

Jan Gebhart, Jan Kuklík. Druhá republika, 1938—1939: Svár demokracie a totality v politickým, společenským a kulturným živote.

Лазаревић-Андрић Богољуб М. Родослов династије Карађорђевић.

Стоян Райчевски. Българите в световните хроники. 1939—1948.

Културна ризница Сербије / Саставло и уредно Јован Јанићијевић — Cultural Treasure of Serbia / Edited by Jovan Janicijevic.

Ђилас Милован. Бесудна земља.

Пелевић Борислав. Кроз историју Косова и Метохије: од VI до XXI века.

Stanisław Jankowiak. Wysiedlenie i emigracja ludnoŚći niemieckiej w polityce władz polskich w latach 1945—1970.

Православље у Црној Гори / Велибор Џомић, Будимир Алексић, Јован Маркуш и др.

Wiek V—XV w Źródłach: Wybór tekstów Źródłovych.

НАУЧНАЯ ЖИЗНЬ
ПРИГЛАШЕНИЕ К ДИСКУССИИ

Яновский О.А.
Национальная история в «тисках» терминов, дефиниций, парадигм
ЦЕНТРЫ И ШКОЛЫ СЛАВИСТИКИ И РУСИСТИКИ

Волокитина Т.В.
Научный центр истории сталинизма в Восточной Европе

Меньковский В. И., Шабасова М. А.
Современная канадская инфраструктура изучения славистики
НАУЧНЫЕ КОНФЕРЕНЦИИ

Літвін А. М., Варанкова І. Ю., Здановіч У. В.
Канферэнцыі Інстытута гісторыі НАН Беларусі (2004–2005 гг.) па гісторыі Вялікай Айчыннай вайны

Заславская О., Даниэль А., Комароми Э., Меньковский В.
Учредительная конференция международной Ассоциации исследователей Самиздата
ДИССЕРТАЦИИ

Диссертационные исследования по российской и славянской истории в Республике Беларусь (1991—2005 гг.)

Наверх

Пасля выдання першага выпуску «Российских и славянских исследований» прайшло два гады. Як паказаў час, зборнік знайшоў свайго зацікаўленага чытача — ад навукоўца да студэнта ВНУ. Не без задавальнення можна канстатаваць, што агульная адзнака яго зместу і формы падачы матэрыялаў пазітыўная. Абраны накірунак апраўдаўся: была патрэба прагледзець магчымыя даследчыцкія інтарэсы гісторыкаў Беларусі розных пакаленняў, зрабіць пэўныя параўнанні са станам русістыкі і славістыкі, у першую чаргу ў Расіі і ў большасці славянскіх краін. Зразумела, што такое параўнанне вельмі адноснае. Для глыбокага разумення ўзроўню беларускай гістарыяграфіі ў дадзеных доследах патрэбна зрабіць гістарыяграфічнае асэнсаванне асноўных напрацовак замежных гісторыкаў. Толькі тады ўзнікне магчымасць скарэктаваць «свае» даследаванні.

Вось чаму ў другім выпуску зборніка зроблены пэўны акцэнт на артыкулах гістарыяграфічнага характару. Яны тычацца канкрэтных навуковых праблем, але садзейнічаюць успрыняццю агульнага шляху, па якім рухаецца сучасная гістарычная навука. Патрэбна прызнаць, што гістарыяграфічныя аспекты не асабліва папулярныя ў асяроддзі беларускіх гісторыкаў. Іх распрацоўка патрабуе спецыяльнай падрыхтоўкі, шырокага навуковага кругагляду. Да таго ж неабходна мець доступ да літаратуры, якая выдаецца за мяжой і часцей за ўсё вельмі малымі тыражамі, а шмат навуковых артыкулаў прынцыповага характару ўвогуле «раскіданы» па шматлікіх зборніках, матэрыялах канферэнцый, часопісах. Але многія з іх маюць важнае навукова-метадалагічнае значэнне і толькі азнаямленне з імі дае магчымасць гісторыку быць дасведчаным і кампетэнтным.

Дадзены часопіс не ставіў задачу аб’яднаць на сваіх старонках усе сілы беларускіх гісторыкаў. Гэта задача можа быць вырашана на зусім іншым арганізацыйным узроўні, у тым ліку і шляхам пашырэння кола навуковых гістарычных выданняў. Але намеціць арыенціры часопіс у стане. І ў ідэале перад беларускай гістарыяграфіяй стаіць задача напісання агульнай працы, у якой бы знайшлося адпаведнае месца аналізу дасягненняў айчынных навукоўцаў у галіне даследаванняў пытанняў сусветнай гісторыі ў цэлым і ў тым ліку ў частцы вывучэння расійскай і славянскай гісторыі. Прыклад ужо пададзены нашымі ўкраінскімі калегамі з Львоўскага нацыянальнага універсітэта імя Івана Франко праз выданне ўнушальнай калектыўнай манаграфіі пад рэдакцыяй Леаніда Зашкільняка «Українська історіографія на зломі XX і XXI століть: здобутки і проблеми» (Львів, 2004. 406 с.).

Рыхтуючы другі выпуск да друку, рэдкалегія намеціла дакладны план не толькі ў адносінах да навуковай вартасці дасланых матэрыялаў, але і да самой структуры выдання. Першая спроба аб’яднаць у адзіным зборніку навуковых артыкулаў русістыку і славістыку апраўдала сябе. Тым больш што гэтыя напрамкі гістарычных доследаў, так ці інакш, спалучаюцца ўжо таму, што ў іх відавочным стрыжнем праходзіць беларуская гісторыя. І гэта натуральна для выдання, якое выходзіць на тэрыторыі Беларусі. Але просты набор артыкулаў дзеля «дэманстрацыі» творчых сіл і магчымасцей беларускіх навукоўцаў мог быць зразумелым толькі на першым разе. Цяпер паўстала задача «зрабіць» па-сапраўднаму навуковае выданне — як па змесце, так і па форме, гэтаму ў найбольшай ступені адпавядае фармат навуковага штогодніка, які з невялікімі намаганнямі ў пэўны час было б магчыма пераўтварыць у перыядычны часопіс. Вось чаму гэтае выданне сфарміравана такім чынам, каб чытач мог адразу звярнуцца да тых публікацый, якія яму больш за ўсё патрэбны на дадзены час. Ці то гэта прынцыповы акадэмічны матэрыял, у якім ставяцца метадалагічна завостраныя пытанні, а абгрунтаванне думак і палажэнняў зыходзіць з выверанай і ўнушальнай базы крыніц. А можа, найбольшы інтарэс будзе да аўтарскіх гіпотэз, да пытанняў, якія ставяцца ў якасці дыскусійных. Як прынята ў такога роду часопісах, на старонках дадзенага выдання ўведзены адпаведныя рубрыкі пад наступнымі назвамі: артыкулы, паведамленні, крыніцазнаўства і гістарыяграфія, публікацыя дакументаў, крытыка і бібліяграфія, навуковае жыццё. Большасць рубрык будуць пастаяннымі (са сваімі ўласнымі шмуцтытуламі). У наступных выпусках плануецца ўвесці і новыя рубрыкі — гістарычныя партрэты, партрэты гісторыкаў. Шэраг з гэтых рубрык мае падрубрыкі, спіс якіх таксама можа быць пашыраны.

Мы імкнуліся зрабіць выданне прыемнага знешняга выгляду, з каларытам пэўнай славянскай культуры ці краіны. Развіваючы тэндэнцыю, якая намецілася ў афармленні выдання (у першым выпуску праглядваліся старажытнарускія матывы), у другім выпуску выкарыстаны сюжэты культурнай спадчыны Чарнагорыі — славянскай краіны, якая атрымала поўны суверэнітэт у чэрвені 2006 г.

Неабходна заўважыць, што ў другім выпуску наўмысна захаваны разнастайны падыход у афармленні навуковага апарату артыкулаў. Як бы дэманструецца той стан, які існуе на сённяшні дзень у навуковых колах не толькі розных краін, якія прадстаўляюць аўтары выдання, але і нават Беларусі. Зразумела, што гэтае становішча не толькі не бясспрэчнае, але і не прымальнае. Вось чаму палажэнне ВАК Рэспублікі Беларусь аб патрабаваннях да афармлення дысертацыйных даследаванняў і адпаведных навуковых публікацый, якое ўступае ў сілу напрыканцы 2006 г., з’яўляецца відавочным крокам наперад у знаходжанні аптымальнага тэхнічнага забеспячэння выдавецкай справы гісторыкаў усіх напрамкаў доследаў. Таму трэці выпуск ужо рыхтуецца менавіта з улікам гэтых патрабаванняў дзяржаўнай інстанцыі. Зборнік заяўляе аб сабе з улікам імкнення быць зацверджаным у якасці прызнанага навуковага выдання. Дзеля не толькі навуковага, але і такога прагматычнага сэнсу і было распачата яго выданне славістамі і русістамі гістарычнага факультэта Беларускага дзяржаўнага універсітэта. Рэдакцыйная калегія выдання, маючы на ўвазе высокія навуковыя мэты, намагалася зрабіць яго аўтарытэтным і даступным, даследавальніцкім і цікавым, разнастайным і тэматычным на карысць усёй беларускай гістарычнай навуцы.

Рэдкалегія

Меньковский В.И.

Меньковский Вячеслав Иванович — профессор кафедры истории России БГУ, доктор исторических наук

В 1960—1970-х гг. Советский Союз становится для англо-американских советологов понятным в традиционных для западной историографии категориях. Национализм, геополитическое положение, попытки преодолеть отсталость, авторитарная политическая культура — комбинация этих взглядов стала более важной для аналитиков, чем тоталитарная модель. Многое в этих объяснениях не исключало того, что в определенном смысле СССР являлся тоталитарным государством. Однако его тоталитарные характеристики стали оцениваться как динамичные и исторически специфические.

Новой моделью анализа советской политической системы стала «конфликтная модель»¹. Она не была статичной, т. е. не предполагала, что система будет неизменной в течение длительного времени, и подчеркивала, что власть внутри советского руководства была постоянным объектом борьбы. В рамках подобного подхода была переработана и переиздана книга М. Фейнсода «Как Россия управляется» — одна из самых известных работ о сталинском Советском Союзе, доминировавшая в советологии более десятилетия. Это авторитетное исследование, основанное на исторической базе, ориентировалось на тоталитарную модель, хотя и не принижало проявление разногласий и различий в Советском Союзе. Дж. Хаф добавил в переработанный вариант текста М. Фейнсода такие темы, как фракционные конфликты, политические дебаты, плюралистические тенденции в советском обществе. Он объяснял эти изменения тем, что «в трудах, исследующих западную политическую систему, внимание концентрируется на политическом процессе и серьезное исследование Советского Союза требует постановки таких же вопросов»².

Сторонники «конфликтной модели» поддерживали вывод о системе, в которой решения принимались «сверху вниз», но в которой конфликты между соподчиненными структурами были терпимы или даже поощрялись. Г. Скиллинг, один из самых последовательных сторонников такого подхода, писал: «Идея, что «группы интересов» могут играть серьезную роль в коммунистической системе, до недавнего времени не находила поддержки среди ученых, изучавших Советский Союз. Уникальность тоталитарной системы по определению исключала любую сферу автономного поведения какой-либо группы кроме государства или партии»³.

Первой серьезной попыткой обоснования внешних проявлений советской политической системы с помощью анализа ее внутренней структуры была работа Ф. Баргхорна «Политика в СССР»⁴. Хотя главное внимание концентрировалось на вершине властной пирамиды, а не на политической системе в целом, подобный анализ конфликтующих групп был ранее невозможен ни в ортодоксальных исследованиях советских ученых, ни в ортодоксальных работах западных сторонников тоталитарной школы.

Впечатляющим образцом исследования взаимовлияния идеологических и исторических составляющих в формировании советской политической, экономической и общественной системы была работа Б. Мура «Советская политика». В ней, а затем и в книге «Террор или прогресс» аргументировался вывод о том, что под влиянием исторической реальности в СССР сформировалась общественная система, во многом отличавшаяся от прогнозов коммунистической теории и идеологии. На историческом фундаменте базировались и опубликованные в 1950-х — начале 1960-х гг. труды А. Улама, Дж. Хазарда, Дж. Армстронга⁵.

Хотя социологические и антропологические теории имели определенное влияние на работы Б. Мура, до публикации «Политической системы» Д. Истона, «Процесса принятия решений» Х. Лассвела и «Сравниваемых политических систем» Г. Алмонда системно-функциональные концепции мало использовались при изучении коммунистических систем⁶. Д. Лейн считал, что в начале 1970-х гг. изучение роли классов, национальностей, «групп влияния» в политическом процессе занимало маргинальное положение в советских исследованиях. Он связывал это с негативным влиянием «кремленологии», рассматривавшей лишь результаты деятельности политических лидеров и институтов⁷. В работе «Политика и общество в СССР» Д. Лейн обосновывал системно-функциональный подход к изучению советских политических институтов стремлением интегрировать результаты западных исследований, использовавших социологические методы⁸.

Работы, в которых использовался структурно-функциональный подход, позволили рассмотреть взаимосвязь между политическими институтами и процессом принятия решений как более сложное и многогранное явление, чем оно представлялось в ранних советологических исследованиях. Общество стало рассматриваться не только как «управляемое», но и оказывающее влияние на государственные и партийные институты. Политический процесс анализировался более детально, через отдельные фазы, такие, как постановка задач, принятие решений, их выполнение и оценка результатов.

Также усилилось внимание исследователей к оценке роли и места технократической бюрократии в советском обществе. Так, А. Мейер описывал СССР как «огромную бюрократическую машину, сравнимую по структуре и функциям с гигантскими корпорациями, армиями и подобными организациями»⁹. Система объединялась общими целями, направлялась и контролировалась из единого центра. Такая точка зрения была близка к позициям тех авторов, которые рассматривали Советский Союз как «управляемое общество», «командную систему». Например, А. Кассоф отмечал наличие сильной правящей группы, обладающей монополией на знания, необходимые для планирования и координации деятельности системы¹⁰. Т. Ригби подчеркивал наличие одной группы (партия и ее лидер), которая осуществляла контролирующие функции, в то время как остальная система покорно и точно выполняла намеченные планы¹¹. Дж. Армстронг также писал об иерархическом управлении, но считал, что структура не полностью однообразна и жестка, поскольку сказываются как факторы личных отношений, так и недостаточно эффективные коммуникационные связи¹².

Следует отметить, что среди исследователей не было единого взгляда на то, какие слои партийной, государственной, военной, промышленной, научной бюрократии могут быть отнесены к правящей страте. Более того, часть исследователей считала, что было бы ошибкой говорить о единстве интересов советской элиты. Так, с точки зрения Ф. Баргхорна, «факты свидетельствовали, что разногласия, конфликты и внутренняя политическая борьба могут играть в однопартийных системах большую (хотя и скрытую) роль, чем в демократических странах»¹³.

Подобные взгляды в сочетании с отрицательным отношением к тоталитарной парадигме вели к стремлению исследователей использовать плюралистические теории, прежде всего такие, как модели «групп интересов» и корпоратизма. Модель «групп интересов» первоначально использовалась при изучении американской политической системы, а в 1950—1960-е гг. стала применяться и для исследования европейского и латиноамериканского регионов. Возможность ее использования по отношению к коммунистическим системам первым обосновал Г. Скиллинг в статье «Группы интересов и коммунистическая политика», опубликованной в 1966 г. в журнале «Мировая политика»¹⁴. В 1971 г. под редакцией Г. Скиллинга и Ф. Гриффитса вышел сборник «Группы интересов в советской политике», некоторые авторы которого утверждали, что подобные группы не только существуют в коммунистических странах, но и оказывают реальное влияние на принятие решений и формирование политики советских лидеров¹⁵.

Новая модель вызвала неоднозначную реакцию в среде специалистов. Даже один из соредакторов (Ф. Гриффитс) предпочитал говорить о существовании в Советском Союзе «скорее тенденций, чем групп». В ответ на прозвучавшую критику Г. Скиллинг подчеркивал, что он не претендует на то, чтобы рассматривать применяемый подход как единственную модель объяснения советской системы. Он соглашался, что «группы интересов» не являются важнейшей чертой политической системы СССР, но их изучение позволяло лучше понять отдельные аспекты советской реальности¹⁶. С этим утверждением, с нашей точки зрения, можно согласиться. Однако следует иметь в виду, что «группы интересов» в Советском Союзе не были открытыми и автономными. Следовательно, их наличие не означало, что советскую систему можно было характеризовать как плюралистическую.

Корпоратистскую модель при изучении Советского Союза использовали на рубеже 1970—1980-х гг. В. Бунсе и Дж. Эчолс, считая, что понятие «государственный корпоратизм» наиболее точно отражает сущность политической системы СССР¹⁷. Однако общее количество «корпоратистских» работ было невелико и можно считать, что модель не оказала значительного влияния на англо-американскую советологию.

Шагом вперед в понимании политики внутри Политбюро как производной части всей политической системы стали структуралистские концепции. Они базировались на анализе взаимодействия политических и экономических институтов, учреждений и обезличенных экономических и географических понятий, не связанных с «намерениями» личностей, групп или партий¹⁸. Сторонники этого направления создавали более сложную картину советской политической системы, чем тоталитарная и конфликтная модели. Структуралистский подход признавал наличие множественных интересов в партийном и советском аппарате, трактовал принятие политических решений как результат согласования различных интересов, подчеркивал разницу в процессах принятия решений и их выполнения и оценивал отношения между партийно-государственным аппаратом и обществом как интерактивные.

В 1970-е гг. более заметное влияние начало приобретать объяснение функционирования политической системы СССР с помощью модели «патрон — клиент». Это было связано с очевидной важностью фракционности, покровительства, коррупции в коммунистической системе. Ни плюралистические, ни тоталитарная модель не смогли дать адекватного объяснения этим явлениям и первоначально «клиентелизм» нашел отражение в кремленологических исследованиях, например в работе Р. Конквеста «Власть и политика в СССР», в которой он исследовал «советские династии»¹⁹.

Схема «патрон — клиент» возникла как элемент антропологических и социологических исследований. Через взаимоотношения двух личностей и совокупность таких взаимоотношений в ней анализировалась деятельность партий, групп интересов, бюрократических структур. Как считал Дж. Хоскинг, Россия по разным причинам не имела возможности создать государство на основе институтов и законов и вместо этого она создала свою государственность на основе личных отношений, т. е. патронно-клиентских²⁰. Важнейшими ценностями в системе отношений «клиентелизма» являлись власть и покровительство. Дж. Виллертон отмечал наличие связей «патрон — клиент» на уровне членов Политбюро и Центрального Комитета КПСС. Подтверждением наличия таких взаимоотношений служило изменение служебного положения членов ЦК в результате взлетов или падений их «патронов» в Политбюро²¹.

Т. Ригби считал, что хотя «клиентелизм и покровительство» являются широко распространенными явлениями в любых общественных системах, наибольшее значение отношения «патрон — клиент» имели в феодальных или квазифеодальных обществах, где они, возможно, играли центральную роль. Советская бюрократическая система имела свои особенности, связанные с сочетанием традиционных черт клиентелизма с большевистской идеологией и особенностями политической системы.

На состояние советологических исследований на рубеже 1960—1970-х гг. большое влияние оказала «бихевиористическая революция» в социальных науках, вызвавшая особое внимание к поведению масс и элиты²². Предметом углубленного исследования советологов стали отдельные аспекты функционирования советской системы. Акцент делался на природе политического лидерства, принятии решений и дебатах внутри партийного и советского руководства, смене политических лидеров²³. Наиболее заметной работой 1960-х гг. была книга Дж. Хафа «Советские префекты», анализирующая деятельность первых секретарей обкомов КПСС²⁴. В. Бунсе отмечала, что эта работа выделялась потому, что, сочетая эмпирический и теоретический подход, она показывала реальный смысл функционирования и логику построения партийного и советского аппарата²⁵.

Диктаторский и закрытый характер советской системы вместе с долговременным влиянием тоталитарной модели на англо-американскую советологию привели к активному развитию кремленологии, сосредоточившей внимание на изучении высших эшелонов власти. Сочетая старые традиции политической истории XIX в. с немарксистскими тенденциями социологии XX в., советологи отображали историю СССР во «властных» политических терминах. Так, А. Улам отмечал, что для советологии и кремленологии «наиболее практичный и серьезный подход к изучению Советского Союза — это анализ его политической системы, что в свою очередь требует обращать первостепенное внимание на политическое руководство»²⁶.

Частью исследователей кремленология воспринималась как карикатура на политический анализ, использующая только политические и личностные характеристики. М. Луис писал, что какие бы сферы жизни советского общества ни рассматривали эти специалисты, в конечном итоге они неизменно сводили изучение всех институтов, реформ, новых элементов развития к «властным потребностям» правящей группы²⁷.

Однако, при всех своих недостатках, кремленологи расширили знания о советской политической системе. Например, Р. Конквест писал, что среди серьезных исследователей кремленологи пользовались дурной репутацией. Они воспринимались как гадалки, изучающие призрачные фигуры с помощью хрустального шара. Кремленология была «черным искусством». Однако в тех реальных условиях, в которых приходилось действовать исследователям, изучавшим Советский Союз, именно гипотезы были естественным научным методом²⁸.

С. Коэн, описывая историю ревизионистского направления советологии, также отмечает положительное влияние кремленологии. Первая ревизионистская волна в советологии относится ко второй половине 1960-х гг., а в 1970-е гг. историками-ревизионистами были опубликованы серьезные монографические исследования. Советологи-ревизионисты подвергли критике три важнейшие составляющие тоталитарной парадигмы: утверждения о статичности и монолитности советской политической системы и ее абсолютном отличии от западных систем власти. По мнению С. Коэна, появление нового направления было вызвано влиянием общественных наук, создавших ситуацию «методологической революции» в советских исследованиях. Сказалось и воздействие кремленологии, которая, несмотря на присущие ей недостатки и не слишком солидную научную репутацию, смогла представить достаточно глубокий анализ борьбы среди советского руководства. И хотя кремленология рассматривала ситуации только в высших эшелонах власти, она способствовала разрушению мифа о монолитном режиме, который предлагала тоталитарная школа²⁹.

В 1960-е гг. англо-американские ученые сделали первые шаги в направлении сравнительного изучения советской политической системы. Заметный след в истории советологии оставил сборник статей «Изучение коммунизма и общественные науки: эссе о методологии и эмпирической теории», изданный под редакцией Ф. Флерона в 1969 г.³⁰ Он подчеркивал разрыв между советологией и западным обществоведением и предлагал использование «сравнительного коммунизма» как формы применения методов обществоведения в советологии. После публикации Ф. Флерона тенденция сравнительного анализа коммунистических систем стала заметным явлением англо-американской историографии. Концепция подразумевала наличие различий в странах «восточного блока» и возможные различные пути их развития. Хотя сравнительный коммунизм не обязательно вел исследователей к сравнению советской политической системы с нетоталитарными режимами, он, безусловно, являлся заметным продвижением в применении концепций и теорий западного обществоведения в советологии.

Наряду с изучением политической системы особое внимание исследователей было привлечено к советской идеологии, пропаганде и, как производной от них, культуре. Среди первых исследователей, применивших концепцию «политической культуры» к изучению Советского Союза, был Ф. Баргхорн, для которого это направление стало базовым при подготовке книги «Политика в СССР»³¹.

Однако исследование советской политической культуры вызывало серьезные разногласия в англо-американской академической среде. Ф. Флерон писал, что «политическая культура» была флогистоном советологии, т. е. классическим примером концепции, одновременно объясняющей все и ничего. Это означало не то, что политическая культура реально не существовала, а скорее то, что она использовалась как a deus ex machina для объяснения иначе необъяснимых феноменов российской и советской политики. Подобное использование концепции политической культуры было фактическим признанием неспособности объяснить определенные феномены исторических процессов³². А. Даллин добавлял, что в отношении Советского Союза политическая культура постоянно использовалась как остаточная категория, с помощью которой объясняли то, что по-другому объяснить не могли.

То же можно сказать и о часто используемых аналогиях из российской истории. А. Даллин справедливо отмечал, что «из книги в книгу, из статьи в статью кочевали «смертельные параллели» между Иваном Грозным и Сталиным, между безжалостной модернизацией Петра I и советским развитием, между отсутствием свободы в царской России и контролем во времена Берия. Даже рассматривая эти примеры как продолжение традиций российской политической культуры, надо признать, что такие сравнения больше дезинформировали, чем информировали, так как игнорировали различия в уровне развития и сопутствующих условиях… Постоянные напоминания о долговечности диктатуры вели к пренебрежению кропотливым микроанализом советской политики. В крайнем виде это приводило к заявлениям о том, что детальное изучения советских явлений и событий — это пустая трата времени, поскольку основные тенденции и так известны и неизменны»³³.

Тезис о преемственности российской политической культуры со времен Московской Руси до советского периода отстаивал Э. Кинан в статье «Традиционные пути московской политики»³⁴. Под «политической культурой» автор понимал «комплекс верований, практик и ожиданий, который — в умах русских — придавал порядок и значение политической жизни и… позволял его носителям создавать как основополагающие модели их политического поведения, так и формы и символы, в которых оно выражалось». В свете его теории генеральный секретарь и политбюро оказываются «законными наследниками» московских царей и их бояр³⁵.

А. Керенский, в годы эмиграции занявшийся историческими исследованиями, отмечал по этому поводу, что «русское слово «грозный» отнюдь не означает «ужасный»… Ссылками на Ивана Грозного стремятся зачастую подкрепить расхожие на Западе утверждения о том, что Россия — отсталая страна, где полностью отсутствует свобода в ее западном понимании. Конечно, он совершил немало ужасных преступлений, но преступления такого рода совершались в те времена повсеместно по всей Европе — Филипп II в Испании, Генрих XIII и «Кровавая Мэри» в Англии, Людовик XI во Франции, Эрик в Швеции, герцог Альба — все они в равной степени виновны в совершении таких преступлений»³⁶.

Однако далеко не все исследователи считали возможности «исторических параллелей» исчерпанными. Например, Р. Пайпс характеризовал российскую систему как «патримониальную», используя термин М. Вебера для обозначения общества, где земля и жившие на ней люди были собственностью суверена. Пайпс видел в патримониализме, более традиционно выражающемся понятием «восточный деспотизм», основу советской системы, в генезисе которой, по его мнению, марксизм играл второстепенную роль. М. Малиа писал, что Р. Пайпс «отмечает свой возврат в мир советологических дискуссий, воскрешая и совершенствуя тоталитарную модель, от которой он не отрекся в эпоху ревизионизма. Для него ключ к советизму скорее находится в русской национальной традиции и в практически неизменной российской политической культуре, суть которой — деспотизм верхов и рабская покорность низов, традиции, по которой страна и ее жители являются собственностью правителя, а права власти смешиваются с правами собственности»³⁷.

Р. Такер в начале 1990-х гг. вновь отмечал слабое внимание исследователей к оценке влияния российского прошлого, его политических и культурных традиций, на советскую систему. Он подчеркивал важность понимания цикличности российской истории, чередования периодов усиления и ослабления государственной экспансии по отношению к обществу. Советологические работы, даже анализирующие политическую культуру, оценивали влияние дореволюционных традиций в лучшем случае в рамках концепции линейного развития или теории стадий³⁸.

Ошибки в применении концепции не означали неверность самой концепции и не умаляли важности вопроса, вызывавшего серьезные споры среди советологов — степень взаимосвязанности между традиционной российской и советской политической культурой. Проблемы, связанные с изменениями в политической системе и политической культуре, не могут быть решены априори, а только с помощью эмпирических исследований. Объяснения, базирующиеся на национальной культуре, могут быть убедительны только в сочетании со структурными и институционными объяснениями. Необходимо и сочетание со сравнительными исследованиями, которые могут обосновать возможность объяснения определенного явления в рамках национальной истории и культуры или в масштабах, выходящих за национальные границы. В западной советологии до второй половины 1980-х гг., в силу закрытости советского общества, ощущалась нехватка систематических эмпирических данных. Лучшее, что удалось сделать в таких условиях — массовые интервью советских эмигрантов. Первый раунд интервью был предпринят в США в рамках Гарвардского проекта (Harvard Refugee Interview Project — HIP) в 1950—1951 гг. Следующим шагом стал проект советских интервью (Soviet Interview Project — SIP), проведенных в 1983 г.³⁹

Гарвардские исследователи А. Бауэр, А. Инкелес, К. Клукхон, используя социологические методы, подготовили по итогам Harvard Refugee Interview Project книгу «Как работает советская система». Публикация была основана на докладе «Важнейшие психологические стороны советской общественной системы», подготовленном для военно-воздушных сил США, заказавших и оплативших пятилетнее исследование данной проблемы. В определенном смысле книга отразила слабые стороны спонсированного исследования, поскольку авторы были вынуждены подготовить упрощенный «популярный» вариант издания для заказчика. Однако собранные в ходе реализации проекта материалы представляют значительный интерес. Было проведено комплексное интервьюирование 329 беженцев из СССР. Кроме этого, дополнительно опрошено 435 человек. В общей сложности собрано 33 тыс. страниц данных, подготовлено 50 неопубликованных и 35 опубликованных исследований. Гарвардские ученые обратили внимание прежде всего на изучение сильных и слабых сторон общественной системы СССР, поведение отдельных групп населения. Экономические и политические аспекты интересовали исследователей в меньшей степени⁴⁰.

Один из важнейших выводов Гарвардского проекта заключался в том, что «этническая самоидентификация играет в Советском Союзе значительно меньшую роль, чем классово-социальная, и в меньшей степени влияет на формирование ценностей человека, его отношение к режиму»⁴¹. Авторы в соответствии с теорией модернизации считали, что индустриализация и урбанизация оказывают решающее влияние на советских людей. «Тоталитарные черты советской системы, писали они, долго не давали нам возможность увидеть, что основные характеристики советского и современного индустриального общества чрезвычайно близки»⁴².

Лишь в 1970—1980-е гг. «поведенческое» понимание политической культуры стало доминирующим в советологии. С. Уайт определил политическую культуру как «матрицу, состоящую из поведения и отношения, внутри которой расположена политическая система»⁴³. Г. Алмонд отмечал, что единственным объяснением того, почему в изучении коммунизма ученые выводят «отношение» из «поведения», является недостаток возможностей для прямого изучения «отношения». Главным вопросом, который должен исследоваться в политической культуре, он считал взаимодействие и взаимовлияние «отношения» и «поведения»⁴⁴.

Большинство англо-американских ученых в 1970-е гг. приветствовало применение западных концепций, считая, что приспособление моделей для изучения Советского Союза полезно и будет способствовать взаимному обогащению советологии и общественной науки в целом. Но слишком легкое использование западных концепций таило в себе опасность, которую Д. Сартори назвал «концептуальной эластичностью»⁴⁵. Он не отрицал возможности сравнения политических систем, но подчеркивал необходимость учитывать различия в компонентах, зачастую носящих одинаковые названия. В первую очередь следует обратить внимание на опасность сглаживания черт различия советской и западной систем, поскольку применяемые концепции подчеркивают, прежде всего, их общность.

В конце 1970-х — начале 1980-х гг. наличие слабых сторон применяемых концепций вызвало не только резкие критические оценки в англо-американском академическом сообществе, но и обсуждение самой возможности применения моделей в советологии. Так, В. Бунсе и Д. Эчолс отрицали возможность применения сравнительных исследований, считая, что этот метод привнесет в советологию лишь новые ошибки, не исправив старых, порожденных региональным подходом к изучению СССР. Хотя они и признавали важность применения идей социальных наук из-за очевидных недостатков тоталитарной теории, но одновременно критиковали и отдельные моменты пришедшей ей на смену теории модернизации. Последняя заимствовала западные модели развития и плюрализма, но не уделяла должного внимания репрессивным тенденциям советского режима⁴⁶.

Более обещающие подходы в применении теорий западных социальных наук в советологии появились в начале и середине 1980-х гг. Ученые стали применять более строгие в теоретическом отношении подходы к изучению отношений между государством и обществом, центром и периферией. Это стало особенно важно во второй половине 1980-х гг., когда появилась возможность использования новых материалов и проведения эмпирических исследований.

Оценивая влияние теоретических концепций на советологию, Г. Алмонд и Л. Роселле отмечали, что усиление интереса ученых к теории привело к использованию в исследованиях СССР целого ряда моделей, первоначально примененных к изучению таких регионов, как Европа, США, Латинская Америка, Юго-Восточная Азия. Наряду с исторической методологией начали использоваться элементы концепций, заимствованных из политологии, социологии, социальной психологии, антропологии. Хотя ни одна из моделей не могла охватить все аспекты изучения советской реальности, каждая из них способствовала лучшему пониманию отдельных аспектов советской системы и, следовательно, давала возможность англо-американским советологам глубже понять систему в целом⁴⁷.

Изучение советского общества в 1960—1980-е гг. становилось все более детальным и эмпирическим. Хотя задача описания системы в целом сохранялась, значительный интерес вызывал анализ ее отдельных составляющих. В то время как на ранней стадии изучения Советского Союза «советская политика» была практически равнозначна политике высшего руководства, в дальнейшем большее внимание уделялось политике низших уровней и комплексу взаимоотношений между гражданами и правительством. Исследователи также стали анализировать не только политический процесс, но и его результаты и последствия. Англо-американская советология обогатилась новыми темами исследований, применяемыми методами и сделанными выводами. Различия стали столь же значительными, как при изучении других регионов мира.

Литература

¹ Linden R. Khrushchev and the Soviet Leadership, 1957—1965. Baltimore, 1966; Kelley D. Toward a Model of Soviet Decision-Making // American Political Science Review. 1974. Vol. 68 (December).
² Hough J., Fainsod M. How the Soviet Union is Governed. Cambridge, 1979. P. VII.
³ Skilling H. Interest Groups and Communist Politics // World Politics. 1966. Vol. 18. Is. 3. P. 435.
⁴ Barghoorn F. Politics in the USSR. Boston, 1966.
⁵ Hazard J. The Soviet System of Government. Chicago, 1957; Armstrong J. Ideology, Politics and Government in the Soviet Union. New York, 1962; Ulam A. The New Face of Soviet Totalitarianism. Cambridge, 1963.
⁶ Easton D. The Political System. Chicago, 1953; Lasswell H. The Decision Process. Bureau of Governmental Research, 1956; Almond G. Comparative Political Systems // Journal of Politics. 1956. Vol. 18. Is. 3. P. 391—409.
⁷ Lane D. Politics and Society in the USSR. New York, 1978. P. XIII.
⁸ Ibid.
⁹ Meyer A. The Soviet Political System; An Interpretation. New York, 1965. P. 468.
¹⁰ Kassof A. The Administered Society: Totalitarianism Without Terror // World Politics. 1964. Vol. 16. Is. 4. P. 558—575.
¹¹ Rigby T. Traditional, Market, and Organization Societies // World Politics. 1964. Vol. 16. Is. 4. P. 539—557.
¹² Armstrong J. Sources of Administrative Behavior: Some Soviet and Western European Comparisons // American Political Science Review. 1965. Vol. 59. Is. 3. P. 643—655.
¹³ Barghoorn F. Politics in the USSR. Boston, 1966. P. 202.
¹⁴ Skilling H. Interest Groups and Communist Politics // World Politics. 1966. Vol. 18. Is. 3. P. 435—451.
¹⁵ Interest Groups in Soviet Politics. Princeton, 1971.
¹⁶ Skilling H. Interest Groups and Communist Politics Revised // World Politics. 1983. Vol. 36. Is. 1. P. 5.
¹⁷ Bunce V., Echols J. From Soviet Studies to Comparative Politics: The Unfinished Revolution // Soviet Studies. 1979. Vol. 30. Is. 1.
¹⁸ Himmelfarb G. A Letter to Robert Conquest // Academic Questions. 1991. Vol. 4. Is. 4. P. 44.
¹⁹ Conquest R. Power and Policy in the U.S.S.R. The Study of Soviet Dynastics. New York, 1961.
²⁰ Хоскинг Дж. Я — русский националист // Известия. 2001. 1 авг.
²¹ Willerton J. Clientilism in the Soviet Union: An Initial Examination // Studies in Comparative Communism. 1979. Vol. 12. Is. 1. P. 159—183.
²² The Behavioral Revolution and Communist Studies; Applications of Behaviorally Oriented Political Research on the Soviet Union and Eastern Europe. New York, 1971.
²³ Conquest R. Power and Policy in the U.S.S.R. The Study of Soviet Dynastics. New York, 1961; Ploss S. Conflict and Decision-Making in Soviet Russia. Princeton, 1965; Rigby T. Communist Party Membership in the USSR, 1917—1968. Princeton, 1968.
²⁴ Hough J. The Soviet Prefects. Cambridge, 1969.
²⁵ Bunce V. Union of Soviet Socialist Republics // Handbook of Political Science Research on the USSR and Eastern Europe: Trends from the 1950s to the 1990s. Westport, 1992. P. 173.
²⁶ Цит. по: Kotkin S. Kremlinologist as Hero // New Republic Online. http://www.thenewrepublic.com/110600/kotkin110600.html (2000, 11 June).
²⁷ Deutscher І. The Man and His Work. New York, 1983. P. 148.
²⁸ Conquest R. Power and Policy in the U.S.S.R. The Study of Soviet Dynastics. New York, 1961. P. 3, 8, 9.
²⁹ Cohen S. Rethinking the Soviet Experience: Politics and History since 1917. New York, 1985. P. 29—30.
³⁰ Communist Studies and the Social Sciences: Essays on Methodology and Empirical Theory. Chicago, 1969.
³¹ Barghoorn F. Politics in the USSR: A Country Study. Boston, 1966.
³² Fleron F. Post-Soviet Political Culture in Russia: An Assessment of Recent Empirical Investigations // Europe — Asia Studies. 1996. Vol. 48. Is. 2. P. 225—260.
³³ Dallin A. Bias and Blunders in American Studies on the USSR // Slavic Review. 1973. Vol. 32. Is. 3. P. 571.
³⁴ Keenan E. L. Muscovite Political Folkways // The Russian Review. Vol. 45. 1986. P. 115—181.
³⁵ Цит. по: Кром М. М. Историческая антропология. http://www.eu.spb.ru/history/ reg_hist/posobie.htm.
³⁶ Керенский А. Ф. Россия на историческом повороте: Мемуары. М., 1996. С. 34.
³⁷ Цит. по: Петров Е. В. Американское россиеведение: Словарь-справочник. http://petrov5.tripod.com/wellcome.htm
³⁸ Tucker R C. Sovietology and Russian History // Post-Soviet Affairs. 1992. Vol. 8. Is. 3. P. 161.
³⁹ Обобщение результатов HIP дано в работе Bauer R., Inkeles A, Kluckhohn C. How the Soviet System Works: Cultural, Psychological, and Social Themes: Cambridge, 1956; SIP — Politics, Work, and Daily Life in the USSR: A Survey of Former Soviet Citizens. Cambridge, 1987.
⁴⁰ Bell D. Ten Theories in Search of Reality // World Politics. 1958. April. P. 348.
⁴¹ Inkeles A., Bauer R., Raymond A. The Soviet Citizen: Daily Life in a Totalitarian Society. Cambridge, 1959. P. 351.
⁴² Ibid. P. 383—384.
⁴³ White S. Political Culture and Soviet Politics. New York, 1979. P. 1. 84.
⁴⁴ Almond G. Review of White // Soviet Studies. 1981. Vol. 33. Is. 2. P. 307.
⁴⁵ Sartori G. Concept Misinformation in Comparative Politics // American Political Science Review. 1970. Vol. 64. Is. 4. P. 1033—1053.
⁴⁶ Bunce V., Echols J. From Soviet Studies to Comparative Politics: The Unfinished Revolution // Soviet Studies. 1979. Vol. 30. Is. 1. P. 44—46.
⁴⁷ Almond G., Roselle L. Model Fitting in Communism Studies // The Nature of the Soviet System, 1992. P. 467.

Наверх

Юсова Н. А.

Юсова Наталия Александровна — старший научный сотрудник Института истории НАН Украины, кандидат исторических наук

Під генезисом названого вчення мається на увазі вузьке значення терміну «генезис» як «зародження» і «визрівання». В цьому сенсі історіографічний процес генезису концепції давньоруської народності до останнього часу залишався не дослідженим. Дана лакуна певною мірою заповнена в публікаціях автора цієї розвідки¹.

Постало завдання встановлення всіх фундаторів концепції та виокремлення їх персонального внеску в процес її виникнення й формування. Одним з дослідників, хто був причетний до створення необхідних передумов виникнення вчення, є академік В. Пічета. Отже, метою студії, що пропонується, є висвітлення ролі вченого у генезисі концепції давньоруської народності. Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець 1930-х — першу половину 1940-х рр. та, частково, 1920-ті рр. В розвідці залучені до аналізу, як опубліковані, так і неопубліковані праці історика. Останні віднайдені в особовому фонді (ф. 1548) вченого, що зберігається в Архіві РАН (м. Москва).

Відміну від традиційної російської історіографії з її поглядами на Київську Русь як один з перших періодів розвитку «триєдиного руського народу» або ж лише — великоруського, радянська історична наука трактувала «руський народ» давньокиєвського часу як певну проміжну етноспільноту, відмінну від попередніх та майбутніх етнічних утворень східних слов’ян, як спільного предка українців, білорусів і росіян. Цей спільний предок, «з легкої руки» В. Мавродіна, отримав назву давньоруської народності. Але на початковому етапі формування концепції давньоруської народності (кінець 1930-х — перша половина 1940-х рр.) більшість радянських дослідників більш-менш виразно висловлювали положення про «руський народ» Київської Русі та періоду феодальної роздробленості, знаходячись під впливом традиційної концепції «триєдиноруськості». Цей вплив простежується і в роботах В. Пічети.

Як відомо, вчений, зробив помітний внесок у процес становлення білоруської національної історіографії доби «коренізації» в БСРР (20-ті рр. ХХ ст.). На цей період він став провідним істориком Білорусії, організатором і керівником історичної науки². Ще в 1918 р., коли В. Пічета очолював Білоруське науково-культурне товариство, він прочитав у Білоруському народному університеті в Москві курс лекцій з історії білоруського народу. В одній з перших своїх праць з історії Білорусії під назвою «Исторический очерк белорусского племени» (1920), В. Пічета простежує осібну історію білоруських земель, починаючи від заселення їх «літописними» племенами — предками білорусів і, кінчаючи початком ХХ ст.³ Він виразно поділяє схему окремішності історичного процесу народів Східної Європи (схема М. Грушевського⁴). Лише в добу входження білоруських земель до складу Литовського князівства, згідно з В. Пічетою, можливо вести мову про білоруську народність⁵.

У посібнику, присвяченому джерелам та історіографії «руської» історії, В. Пічета також дотримується схеми М. Грушевського, коли окремо розглядає джерела Північно-Східної Русі, України та Білорусії. Однак назва цієї книги — «Введение в русскую историю» — як видно, поєднує в «общеруську» історію всі ці країни. Більше того, з передмови стає зрозумілим, що для автора існує і «общеруська» народність. Джерела та історіографія історії «гілок» єдиного «руського» народу вчений розглядає лише в розумінні територіального поділу. «Руський» народ «в широкому сенсі цього слова», за В. Пічетою, складається з трьох окремих «національностей»⁶.

Вчений наголошував у одній з програмних статей цього часу, що «Історія Білорусі … є спроба історії білоруської національності зі становища ревізії старих, централістичних поглядів, солідарності з наукою історії Вкраїни». Отже, зовні приєднуючись до концепції М. Грушевського (в іншому місці посібника В. Пічета прямо визнає правильність поглядів українського вченого на те, що «історичні долі Київської Русі і Північно-Східної Русі розвиваються паралельними шляхами»⁷), В. Пічета залишався на позиціях прихильників «триєдності» руського народу, незважаючи на ту обставину, що він визнавав існування трьох окремих національностей і трьох окремих мов у східних слов’ян. Забігаючи наперед, зазначимо, що цього поєднання майже не сумісних поглядів вчений дотримувався до кінця свого життя.

З кінця 1920-х рр. В. Пічета (на той час академік АН БСРР) починає поступово відходити від схеми осібного розвитку східних слов’ян. Пов’язано це було з початком розгрому національних історичних шкіл та початком оформлення нового ідеологічного напрямку більшовицької політики у галузі історії — показу єдності історичного процесу народів СРСР. Діяльність В. Пічети в ці роки піддається «огульній» критиці і політичним звинуваченням. Вченого в 1930 р. заарештовують у «справі істориків» і після двох місяців тюрми він висилається у В’ятку, а потім у Вороніж⁸.

В одній з неопублікованих студій кінця 1920-х рр. під назвою «Исторические судьбы Украинской Руси» вчений, хоча і дотримується «схеми» М. Грушевського, але з великими застереженнями. Білоруський історик виразно включає давньоруську добу до часів удільної роздрібненості в контекст «загальноруської» історії, вважає Київську державу «початковою формацією руської державності». Щоправда, цю державу він іменує «політичним союзом», а, отже, ставить під сумнів її внутрішню єдність. «Ядром» цього союзу була, за В. Пічетою, Південна або Українська Русь. Але цю землю він не вважає для тієї доби як етнічно українську. Ця Південна Русь була спільним ядром східного слов’янства. Надалі, з розпадом держави, східне слов’янство починає відособлюватися. Втім, нові землі й князівства з новими політичними центрами, що утворювалися, об’єднували «деякі групи відповідно до географічного розміщення населення», а не етнічного. В цьому аспекті розпалася на три частини Південна Русь (Чернігово-Сіверська земля; Київська та Переяславська; Галичина і Волинь). У подальшому викладі історії «Української Русі» історик простежує «історичну долю» України за доби «Малоруського королівства» (тобто — Галицько-Волинського), литовського і польського панування, що ззовні відповідає «схемі» Грушевського. В. Пічета, на жаль, обходить мовчанкою питання хронологічних меж формування української народності, але використовує вирази «малоруська народна маса» (в добу до Люблінської унії) та «українська народна маса» стосовно епохи польського панування. В. Пічета виразніше, ніж раніше, дотримується уявлення про «спільноруську» мову і культуру часів російського панування, що не дуже змінила «етнографічне обличчя» «народної маси України». Отже, згідно з поглядами В. Пічети, за часів функціонування Київської держави не існує окремих східнослов’янських народностей, проте не фігурує і єдиної давньоруської народності — скоріше, конгломерат «руських» племен. Однак, ця держава визначається ним як спільна для всіх східних слов’ян. Зв’язок з ідеологією «триєдності» простежується в статті досить чітко⁹.

З середини 1930-х рр., після заслання, В. Пічета жив і працював у Москві. 20 січня 1939 р. він отримав звання член-кореспондента АН СРСР¹⁰. Наприкінці 30-х рр. Пічета, у зв’язку з актуалізацією питань етногенезу слов’ян, знову повернувся до студіювання проблеми походження білорусів. Необхідно зазначити, що з в нових політичних умовах питання «етногонії», насамперед, слов’янської і східнослов’янської, стали в авангарді «історичного фронту» що, у свою чергу, проголошувався «головним ідеологічним фронтом». Питання етногенезу стали вважатися одними з головних питань історичної науки¹¹. Все це, насамперед, було викликано необхідністю протиборства з пангерманізмом і нацистськими расовими доктринами.

Виходячи з міркувань необхідності комплексного вирішення етногенетичних питань організовується Комісія з проблем етногенезу при Відділенні історії і філософії (далі — ВІФ) АН СРСР. Головним її завданням було координувати роботу, пов’язану з дослідженнями проблем слов’янського етногенезу¹². Як припускають О. Аксьонова та М. Васильєв, союзна комісія була створена восени 1938 р. між вересневою нарадою з питань етногенезу в Інституті історії та жовтневою сесією ВСН¹³.

Комісії з питань походження української і білоруської народностей були створені також і при АН УРСР і АН БРСР. За пропозицією В. Пічети, висловленою 1941 р., координувати роботу цих республіканських академічних комісій мав Інститут історії АН СРСР. На відміну від академічної комісії в УРСР, білоруська комісія, очевидно, себе ніяк не проявила, тому що в 1943 р. В. Пічета знову пропонував на одному із засідань чергової сесії Комісії з питань етногенезу при ВІФ створити таку комплексну комісію при Інституті етнографії АН СРСР. А директор цього інституту С. Толстов, приєднуючись до висловленої пропозиції, зауважував наступне: якщо така комісія буде створена, то вона обов’язково повинна діяти у тісному контакті з АН БРСР¹⁴.

З проблеми походження білоруського народу В. Пічета виступив з доповіддю в Інституті історії АН БРСР у 1938 р, а 1939 р. — в Інституті історії АН СРСР. Окрім того, В. Пічета апробував питання походження й етнічної історії білорусів¹⁵ та слов’янського етногенезу взагалі¹⁶ в лекційних курсах, читаних ним у Московському педінституті. Вчений брав активну участь у обговореннях питань етногенезу, що відбувалися на засіданнях сесій ВІФ наприкінці 1930-х — на початку 1940-х рр.¹⁷

Приєднання Західної України і Західної Білорусії у 1939—1940 рр. відіграли вагому роль у генезисі концепції єдиного руського народу давньоруської доби у значенні спільного предка трьох східнослов’янських народностей. Нова ситуація поставила питання про походження українців і білорусів, ставилося завдання висвітлення спільності походження і єдності всіх частин, відповідно українського та білоруського народів, які об’єдналися, нарешті, кожний у своїй «єдиній радянській державі»¹⁸.

У той же час нове радянське ставлення до спільного історичного минулого трьох народів (насамперед, українського і російського), призводить до екстраполяції оцінки подій 1939—1940 рр. на явища середини XVII ст., які теж починають розумітися у сенсі возз’єднання українців (і білорусів) вже з «братнім російським народом». Закономірність об’єднання 1654 р. пояснюється не лише спільністю походження, культури, мови, але й тим, що предки цих народів (а також білоруського) жили в одній давньоруській державі, але зазнали «прикрого розділення», за висловом З. Когута, «через монголо-татарських, литовських, польських «агресорів»…»¹⁹.

З моменту приєднання Західної України та Західної Білорусії починає формуватися у радянській історичній науці й публіцистиці концепція не лише возз’єднання українських і білоруських «західників» зі своїми народами, але одночасно відновлюється і традиційне положення імперської історіографії про возз’єднання в середині ХVIІ ст. українського і білоруського народів з російським народом²⁰. Термін «возз’єднання», який був правильно застосований до факту об’єднання в 1939 р. українського народу (і білоруського), тепер зазнав акомодації стосовно характеристики приєднання частини України та Білорусії до Росії в 1650-х рр. Все це органічно призводить до виникнення ідеї про возз’єднання західних українців і західних білорусів також і з російським народом²¹, хоча ця ідея не набула поширення, а тим більше офіційного визнання (власне, як на ті роки і концепція «возз’єднання» 1654 р.). Методологічним поштовхом до принципової можливості такої постановки питання стала поява в 1937 р. директивної партійної тези про «найменше зло». Уявлення про те, «що у Львові, Галичі, Гродно, Бресті живуть ті ж самі «руські», що й у Владимирі, Смоленську, Суздалі, які з’єднані спільним походженням, близькістю культури і мови, спільністю релігії, історичними традиціями київських часів, ніколи не зникала в народній свідомості»²² (як зазначали радянські історики та пропагандисти), логічно призводить до сприйняття ідеї про єдиний руський народ часів Київської Русі як спільного предка.

Окреслені погляди найбільше пропагувалися у науково-популярних працях та лекціях В. Пічети. Слід вказати, що історик, виступаючи з лекціями та доповідями, як перед науковцями, так і перед широким загалом, умів захоплювати присутніх темою, а, отже, досить вагомо впливав на формування в суспільстві тих чи інших історичних поглядів²³. Висловлені в них тези, власне, були суголосні його попереднім візіям східнослов’янського минулого, а також випливали з його розробок з приводу питань походження східнослов’янських народів, передусім — білоруського.

Найважливішою в такому ракурсі була публічна лекція (її вірніше було б назвати науковою доповіддю) «Основные вопросы истории Западной Белоруссии и Западной Украины», виголошена вченим 28 вересня 1939 р. в Москві, яку В. Пічета називає «цілком компетентною і кваліфікованою» (!). У лекції славіст поділяє погляд давньоруського літописця про етнічну єдність східнослов’янських племен, хоча й зауважує, що між ними були деякі відмінності. Вчений вважає наступне: майбутні народності сформувалися на основі всіх східнослов’янських племен. Відштовхуючись від вказаних положень, історик можливо першим (саме в нових умовах) висуває тезу про возз’єднання українського і російського народів: український народ у 1654 р. «возз’єднався з російським народом, єдиним по крові, єдиним по вірі»²⁴.

Названа лекція лягла в основу всіх публікацій В. Пічети, присвячених історії Західної України і Західної Білорусії у зв’язку з їх приєднанням, в яких повторювалися головні положення вересневої доповіді. Хоча, варто відмітити, майже у кожній з наукових розвідок-есе містилися оригінальні нюанси. Найбільше таких відтінків спостерігається у статті під досить лаконічною назвою «Западная Украина и Западная Белоруссия». В. Пічета характеризує сучасні йому події осені 1939 р. як возз’єднання не лише частин українського та білоруського народів зі своїм етнічним цілим, але і як «возз’єднання» їх з «єдинокровним», «великим братнім російським народом». Тезу про возз’єднання В. Пічета підкріплює й показовим у цьому контексті твердженням про «споконвічну» територіально-державну належність Західної України та Західної Білорусії «до складу нашої великої Батьківщини» (очевидно, — Росії). Паралельне використання В. Пічетою терміну «руський народ» в значенні, то «українці та білоруси», то «росіяни разом з українцями і білорусами», а чи ж то просто «росіяни» — вносить певну плутанину в етнічні поняття, але разом з тим ще більшою мірою посилює тезу про «возз’єднання». У такому контексті логічно звучить міркування про денаціоналізацію «руського народу» (тобто українців і білорусів) у Речі Посполитій, який (або які), не зважаючи на це, завжди тяжів-ли до «великого російського народу». Це тяжіння В. Пічета пояснює тим, що в українців і білорусів повсякчас була «живою ідея спільності» або навіть «ідея возз’єднання з великим руським народом». Адже «всі ті народи … пішли від східнослов’янського ядра». Вже на той час у них (тобто в слов’янських племенах або «руському народі» часів Київської Русі) була наявною свідомість «єдиної Руської землі», адже вони складали «єдине слов’яно-руське плем’я»²⁵. Розпад («прикре розділення» по З. Когуту) цього «племені» на три частини, згідно з В. Пічетою, стався у «момент» татаро-монгольської навали²⁶.

Одній з перших своїх лекцій (після повернення із заслання в 1935 р.) під назвою «Белоруссия» (видана ротапринтом на стеклографі), В. Пічета розмірковує над питанням про походження білоруського народу. Тут історик віддає данину глотогонічній теорії М. Марра, через призму якої він розглядає етногенез східних слов’ян. Простежуючи долю Полоцького князівства В. Пічета доводить його історію до моменту входження до складу Литовського князівства. На цей момент. «Білорусії як народності тоді навіть бути не могло». У даній лекції вчений ставить питання: з якого часу «слов’янські племена становляться білорусами» і як виникає білоруська мова? З першого питання, ніби випливає, що В. Пічета обминає в даному разі етап проміжної «спільноруської народності» між східнослов’янськими племенами і пізньосередньовічними народностями. Піддаючи критиці російську «великодержавницьку» та білоруську «націонал-демократичну» історіографію, він зазначає, що «білоруський народ як такий, став виділятися не у 13 столітті, а в 16—17 століттях» у зв’язку з посиленням товарно-грошових відносин, закріпаченням селян та утворенням єдиного національного ринку. Білоруська мова, згідно з В. Пічетою, зароджується в ХVІ ст.²⁷

З лекційного курсу історії СРСР, прочитаним В. Пічетою в 1938/1939 навчальному році у Московському педінституті відклалася лекція (наклад 100 примірників) «Великое княжество Литовское (в ХІІІ — ХІV вв.)», яка датується 16 січня 1939 р. Майже одночасно вчений готує монографію «Из истории Великого княжества Литовского ХІІІ—XІV вв.», що так і не вийшла. Вказана лекція є початком цієї монографії. Тут Пічета акцентує увагу на тому, що Литва підкорила частину руських земель, які уже були відірвані від Північно-Східної Русі внаслідок татаро-монгольської навали. Східнослов’янське населення ВКЛ він впродовж лекції здебільшого називає «руською народністю». В окремому ж параграфі лекції В. Пічета торкається питання утворення білоруської та української народностей. Початок процесу історик відносить до середини ХІІІ ст., коли була ліквідована «єдність руського народу». Отже, в цьому місці вчений начебто визнає існування давньоруської народності, що її він називає «руським народом». Відособленість Литовської Русі від Північно-Східної, на думку В. Пічети, сприяла подальшому розвитку «місцевих говорів з тими фонетичними і морфологічними відмінностями, які властиві білоруській і українській мовам». Економічний розвиток призвів згодом до утворення білоруської та української народностей, які є «братніми до російської»²⁸. Очевидно, тут В. Пічета притримується думки про поступове оформлення після розпаду (давньоруської народності?) трьох окремих східнослов’янських народностей зі своїми окремими мовами.

Більш детально В. Пічета розмірковує над питаннями етногенезу білорусів та українців у публічній лекції «Основные вопросы истории Западной Белоруссии и Западной Украины», що вже частково розглядалася вище. І знову ставиться питання, коли і як необхідно починати історію білоруського та українського народів. Пічета піддає критиці «старі» історіографічні концепції. У вступній частині лекції вчений вказує на велику важливість всебічного вивчення походження народів. Останнє питання для радянської історичної науки «є новою, складною, але цікавою проблемою». У теоретичному відношенні В. Пічета відштовхується, як можна здогадатися, від відомих положень Й. Сталіна про націю, викладених у праці «Марксизм и национальный вопрос» ще в 1913 р. (в той час назва була іншою²⁹) В. Пічета, зазначаючи як аксіому, що нація є категорією історичною, вказує, що й утворення народу, переростання його в націю є також категорією історичною. Таким чином, згідно з В. Пічетою, має «пройти певний відтинок часу, коли первісні етнічні елементи, розкидані, не зв’язані нічим, врешті зіллються», а тоді внаслідок цього етнічного злиття «утворюється новий етнічний елемент, що отримує найменування того чи іншого народу»³⁰. Як бачимо, тут В. Пічета робить спробу більш виразно ввести до етногенетичного понятійного ряду на правах категорії термін «народ». Втім, він не дає чіткої дефініції поняття.

З викладу В. Пічети начебто можна вибудувати наступний етнопонятійний ланцюг: «первісні етнічні елементи» («племена»?) — «народ» — «нація». Поняття «народ» тут підміняє інше — «народність». Проте термін «народність», хоча й вживався багатьма дослідниками (тим же В. Пічетою), але в загальному значенні — без спеціального вирізнення змісту поняття, як етнокатегорії (власне, як і поняття «народ»). Отже, В. Пічета легалізує термін «народ» в етногенетичному таксономічному ряду, на відміну від іншого — «народність». Однак уже в грудневому числі «Советской книги» за той же рік, він відносить і поняття «народність» до історичної категорії, але ніякої дефініції не дає, а також не вказує місце в етногенетичній ієрархії³¹.

Хоча вчений не дає повної дефініції поняття (народ — «історична категорія», що як «новий елемент» утворюється через «певний відтинок часу» внаслідок злиття «первісних етнічних елементів»), але з подальшого його викладу стає зрозумілим наступне: народ («руський») складається з племен («слов’янських»). З огляду на те, що В. Пічета визнає етнічну єдність цих племен, то таке його розуміння поняття «руський народ» наближається до пізнішого поняття «давньоруська народність» в першому розгорнутому варіанті концепції, викладеної В. Мавродіним у монографії «Образование древнерусского государства» (1945). До того ж, В. Пічета зазначає, що майбутні народності східних слов’ян ранньомодерного часу сформувалися на основі всіх східнослов’янських племен, тобто на основі «руського народу». Якщо доводити цю думку до логічного завершення, то, очевидно, що цей «руський народ» є спільним предком білорусів, росіян та українців. Близько до цього висловлюється В. Пічета у статті «Западная Украина и Западная Белоруссия», коли, вживаючи синонімічний до «руського народу» термінологічний вираз «єдине слов’яно-руське плем’я», стверджує, що його розпад на три частини (Русь — Північно-Східну, Північно-Західну і Південно-Західну) стався на «момент» татаро-монгольської навали³².

Далі у лекції від 28 вересня 1939 р. В. Пічета зупиняється на ознаках єдності «руського народу» (в значенні — «давньоруського»). Насамперед, він вводить літописне поняття «єдності руської землі» (у В. Пічети — з малої літери). Цю єдність вчений вважає існуючою до ХІV ст. (з якого часу вона стала такою, не зазначається). «Руська земля» була «єдиною, передусім у культурному відношенні», хоча навіть на період феодальної роздробленості зберігалися також й економічні та політичні зв’язки. Поняття «єдності руської землі» використано вченим в якості ознаки національної самосвідомості (звичайно, слово «національна» він не вживає): в давньоруському суспільстві була наявна свідомість «єдності руської землі». Вона була присутня якраз у період феодальної роздробленості. Розпад «руської землі», що стався внаслідок татаро-монгольської навали, є для В. Пічети відправним моментом для вивчення питання про генезис білоруського та українського народів. Наступним положенням історика є теза про те, що в кінці XV — на початку ХVІ ст. відбулося утворення єдиної території, відповідно для північно-західної та південно-західної груп східних слов’ян. На цій базі зникають племінні відмінності між окремими племенами та відбувається «процес перетворення слов’янських племен руського народу в народ білоруський та народ український». Зроблені висновки вчений-славіст підкріплює аргументами мовознавства. Літературні пам’ятки XVI ст. підтверджують існування білоруського народу. Процеси формування мови і народу йдуть паралельно. Тому формування білоруського народу припадає на кінець XV — початок XVI ст. Аналогічним чином окреслені процеси відбуваються й у випадку з українським народом³³.

Як вже зазначалося, лекція В. Пічети від 28 вересня 1939 р. лягла в основу всіх його публікацій, присвячених історії Західної України і Західної Білорусії у зв’язку з їх приєднанням. У них в цілому повторювалися головні положення лекції, окрім її теоретичної частини. Пічета не дотримується якоїсь сталої термінології при описі етнічної ситуації у східнослов’янському суспільстві давньоруської доби. Окрім «руського народу», «слов’янських племен руського народу» тощо, вжитих у лекції, він використовує інші вирази в синонімічному значенні. Насамперед, це — «єдине слов’яно-руське плем’я». Щонайменше у двох статтях вчений стверджує наступну аксіому: «нові етнічні типи» — український та білоруський народ — утворилися «на спільноруській основі». В іншій статті історик також твердить, що процес формування білоруської і української мови розпочався «на основі говорів окремих слов’янських племен і на етнічній руській основі»³⁴. У неопублікованій статті під назвою «Эпоха «Слова о полку Игоревым» В. Пічета зазначає, що термін «руський народ» він застосовує стосовно тієї доби у «широкому» значенні (очевидно, що не у розумінні «великоруського», а в якості «спільноруського» народу). Нагадаємо, що у посібнику «Введение в русскую историю» «руський» народ «у широкому сенсі цього слова», за В. Пічетою, складається з трьох окремих «национальностей»³⁵. Однак в останньому випадку академік мав на увазі період після ХІІІ ст., коли ці «национальности» починають формуватися, й — до сьогодення. Це є свідченням того, що тоді вчений поділяв концепцію «триєдності» «руського народу». Але у працях, починаючи з другої половини 1930-х рр., він знову повертається до тих же поглядів.

Справді, майже в усіх працях цього часу, проглядається прихильність В. Пічети до поглядів «триєдності». У статті «Западная Украина и Западная Белоруссия» В. Пічета розуміє під «руським народом» — «всі ті народи, які пішли від східнослов’янського ядра, тобто від слов’янських племен, що населяли на зорі історії Східно-Європейську рівнину»³⁶. Тому, він ніде не вживає по відношенню до цього «руського народу» вираз «спільний предок» (білорусів, росіян і українців), оскількі, згідно з концепцією «триєдності», давньоруська доба — це період, коли «руський народ» знаходиться на черговому етапі свого етнічного розвитку, який триває з доісторичних часів і до сьогодення³⁷. Відповідно, за логікою такого погляду, не зовсім коректно акцентувати на положенні, згідно якого — «руський народ» давньоруської доби є спільним предком трьох його етнічних складових. Адже це буде те саме, якби стверджувати, що певна людина в дитинстві є предком тієї ж людини в зрілому віці.

Утворення сучасних трьох різновидностей «спільноруського народу» («нових етнічних типів»), за В. Пічетою, «тісно пов’язано з розпадом Київської держави, з підкоренням татарами Північно-Східної Русі та утворенням Північно-Західної та Південно-Західної Русі з єдиної спільної Русі». Зазначимо, що погляди В. Пічети на етнічні процеси давньоруської доби, майже тотожні поглядам його вчителя В. Ключевського, який справив на свого учня значний вплив³⁸.

Концепція В. Пічети про «руський народ» давньоруської доби була в загальних рисах викладена у підручнику «История СССР». Він акцентує увагу на «елементах єдності «Руської землі» (на цей раз він вживає цю назву вже з великої літери), а не «руського народу». Окрім періоду єдиної давньокиївської держави, «елементи єдності Руської землі» продовжували зберігатися й у ХІІ—ХІІІ ст. В. Пічета знову наголошує, що усвідомлення єдності «Руської землі» яскраво виступає і в літературних пам’ятках ХІІ ст. Особливо він підкреслює фактор церковної єдності³⁹, про що не було згадки у колишніх його працях і лекціях. Першим у нових політичних умовах про цей чинник зазначав А. Козаченко в 1937 р., коли подібні речі стало можливим згадувати. Названий фактор підкреслював і О. Пресняков (вслід за О. Шахматовим)⁴⁰.

Викладаючи тезу про культурну єдність «Руської землі», В. Пічета відмічає, що вона підтримувалася спільністю мови, але зауважує, що у «руській мові» того періоду «в південних і західних князівствах помітні особливості, характерні для майбутніх української та білоруської мови». Однак, на його думку, вони для ХІІ—ХІІІ ст. ще не настільки значні, щоби не можна говорити «про єдину руську мову» Київської Русі. Мовні особливості посилюються вже у ХІV ст. Період XIV—XV ст. — це стадія складання російської, української та білоруської народностей. Втім процес формування згаданих народностей був тривалим. Вчений розпочинає його з того часу, коли «Північно-Східна Русь була підкорена татаро-монголами, а українські та білоруські землі, оскільки були відрізані, підкорилися Литві»⁴¹. Хоча у підручнику В. Пічета не акцентує увагу на тому, що «руський народ» Київської Русі був спільним предком трьох народностей, але з контексту його викладу це, безперечно, випливає. також не вживаєтся виразів з лексикону парадигми «триєдності».

Нагадаємо, що з приводу погляду В. Пічети на «общеруську» народність давньої доби, викладеного в посібнику «Введение в русскую историю», білоруський історик Ю. Драгун зазначає, що автор ще «не міг чітко сформулювати теорію про складання давньоруської народності і запропонувати строгий науковий термін»⁴². Очевидно, що те ж саме можна сказати й про погляди В. Пічети другої половини 1930-х — початку 1940-х рр. Проте внесок В. Пічети в історіографічний процес формування концепції про давньоруську народність саме в ці роки є досить вагомим. Окрім цього, ще більшою є його роль щодо популяризації серед широкого та наукового загалу ідеї «руського народу» Київської Русі у розумінні (не достатньо, однак на той час, артикульованому) спільного предка трьох народностей.

У роки німецько-радянської війни В. Пічета продовжив свої дослідження в царині етногенезу східного слов’янства. Свої досліди він оприлюднював на багатьох наукових сесіях під час війни, в популярних лекціях, а також на сторінках опублікованих наукових праць. Так, у 1943 р. він виступив з доповіддю «Походження білоруського народу» на сесії Інституту етнографії АН СРСР, а в грудні 1943 р. цю ж промову він виголосив на сесії Комісії з питань етногенезу і етнографії при ВІФ АН СРСР, присвяченій етногенезу слов’ян. З публікацій необхідно відмітити розгорнуту рецензію (вийшла на початку 1945 р.) на монографію М. Державіна «Происхождение русского народа». При розгляді поглядів В. Пічети у воєнні роки будемо ґрунтуватися на згаданій рецензії. У виступі В. Пічета відмічає, що в радянській науці продовжує існувати плутанина у сфері етногенетичної термінології. На його думку, не завжди чітко проводиться «демаркаційна лінія» між поняттями і уявленнями про «народ-народність-націю». Він вказуючи на особливу складність питання про утворення трьох братніх «руських» народів, теж зауважує, що для осягнення суті цього питання важливо розробити термінологічний апарат етногенетики⁴³.

Втім, вже у рецензії В. Пічета признає, що з цим завданням справився О. Удальцов у статті «Теоретические основы этногенетических исследований». Вплив Удальцова на В. Пічету стосовно теоретичного аспекту безсумнівний. В рецензії Пічета називає теоретичні засади етногенетичних досліджень, прийняті Удальцовим, — «єдино правильними, оскільки дослідник… виводить їх з положень марксистсько-ленінсько-сталінської теорії»⁴⁴. В доповіді Пічета вже намагається ще й самостійно розвивати положення Й. Сталіна. У рецензії він пристає до етногенетичної таксономії Удальцова, тоді як у доповіді в таксономічному ряді не має місця для таких проміжних етнокатегорій між «племенами» та ранньомодерними «народностями» східних слов’ян, як «народ» або «народність». З цього випливає наступне: Пічета не був ознайомлений з положеннями доповіді Удальцова, яку той виголосив у 1942 р. на сесії Комісії⁴⁵. Як свідчать матеріали засідань Комісії, Пічета не був присутній на засіданні, де пролунала промова Удальцова. Схоже на те, що Пічета взагалі не брав участі у роботі цієї сесії. В той же час він (як і Удальцов) знаходився в 1941—1943 рр. в Ташкенті, де перебував під час евакуації Інститут історії АН СРСР. А на грудневій сесії Комісії 1943 р., присвяченій розгляду питань слов’янського етногенезу, вже не був присутній. Удальцов, оскільки хворів⁴⁶. За спостереженнями Пічети, питання про походження трьох братніх народів було піднято В. Ключевським⁴⁷. Ця згадка за вчителя є для В. Пічети ключовою. Адже він постійно у своїх дослідах про походження трьох народів відштовхується від тези російського історика про «розрив» народності, що стався ніби лише внаслідок татаро-монгольської навали.

>У рецензії В. Пічета, зокрема констатував, що «етногенетичні дослідження в радянській науці — нове явище», а етногенезом східних слов’ян, власне, займаються тільки М. Державін та О. Удальцов. Спираючись на теоретичні розробки опішнього, Пічета далі подає власну точку зору на процес складання східнослов’янських народів. Він солідаризується з поглядом Державіна про те, що «східнослов’янські племена утворюють у цілому руський народ і що в період племінних об’єднань не закінчився процес складання великого руського народу». Але Пічета відзначає, що процес формування руського народу був більш складним і не настільки прямолінійним, як припускає Державін, а також приєднується до висновку Державіна, про наявність зв’язків між східними слов’янами, в яких «росла і міцніла своєрідна культура … спільна в своїх основах для всіх давньоруських племен і, яка зосталася спільною як субстрат культури сучасного руського народу в складі трьох братніх народів, що утворюють його — великорусів, українців і білорусів». Схему цього процесу Пічета починає з племінних об’єднань східних слов’ян (а от племена, як окремі утворення, не згадуються), які існували в період первісної общини (поляни, сіверяни, кривичі та інші). При переході від первісної общини до класового суспільства «на основі племінного розподілу виникають племінні княжіння — об’єднання територіально-політичного значення — передумова державного ладу». В цей дофеодальний період суспільно-політичного життя східних слов’ян «створюються передумови для формування нової категорії, — «народу» — на основі злиття декількох племен». Пічета, згідно загальнотеоретичній схемі Удальцова, використовує категорію «народ» щодо даного етапу процесу етногенезу східного слов’янства, хоча сам Удальцов конкретно по відношенню до східної гілки слов’ян цього не робить. Саме ж утворення цього народу, на думку Пічети, відбувається з об’єднанням «слов’янських княжінь під владою київського князя», коли вони зливаються в «єдиний народ». Цю думку дослідник підкріплює посиланням на «Повість временних літ», відмічаюче, що «її укладач намагався дати історичне обґрунтування проблемі, звідки «Руская земля стала єсть» — як певна етнічна й політична єдність». Хоча Київська держава в другій половині ХІ ст. вступає в період феодальної роздробленості, тим не менше, на думку Пічети, згадана етнічна єдність зберігається до татаро-монгольського нашестя. Саме цей чинник «зупиняє подальший процес остаточного формування єдиного руського народу». Внаслідок татарського завоювання і стався, за виразом В. Ключевського, «розрив народності». Цей «розрив народності», підкреслює Пічета, треба постійно мати на увазі, вивчаючи «питання етногенезу трьох братніх руських народів». Зміни після татаро-монгольської навали і призвели до утворення названих народів. Паралельно до процесу формування «великоруського, українського і білоруського народів, на базі місцевих говорів відбувається формування мов цих народів». Остаточне складання цих (ранньомодерних) слов’янських народностей, «як особливих етнографічних типів, слід віднести приблизно до ХVІ ст., часу коли утворилися і народні мови з їх морфологічними і фонетичними особливостями»⁴⁸. При цьому В. Пічета відмічає, що складання російського народу, при наявності своєї держави, йшло більш прискореним темпом, ніж формування українського і білоруського народів.

Східнослов’янське населення південного заходу, тобто України й Білорусії, в ці часи вчений ще називає «руською народністю». Як бачимо, В. Пічета не чітко використовує терміни «народ» і «народність», а іноді вживає їх синонімічно. Дослідник так само синонімічно використовує ці дефініції і в статті «Образование белорусского народа» (1946). Тут він повторює думку про існування «єдиної руської народності» до середини ХІІІ ст. та про «етнічну й культурну єдність Русі», яка зберігалася до татарської навали. Однак процес «етнічного відособлення» почався уже під час періоду феодальної роздробленості. На відміну від рецензії 1945 р., де зазначається, що три східнослов’янських мови склалися на базі місцевих говорів, у даній праці В. Пічета вже стверджує, що «мови трьох гілок єдиного руського народу» виникли на «загальноруській мовній основі»⁴⁹.

Прикметно, що до виходу статті Удальцова, В. Пічета намагається вичленувати білоруський племінний субстрат з «літописних» племен. У одній з доповідей (датується 1943—1944 рр.) він зазначає: «Дреговичі, кривичі і радимичі були етнічними предками білоруського народу, подібно до того, як північно-східні і південно-західні слов’яни — предками російського і українського народів». Втім східнослов’янські племена в етнічному сенсі створювали одно ціле, «вони ж і складали основне етнічне ядро в утворенні руського (великоруського), білоруського і українського народів, формування яких у залежності від їх історичних доль відноситься до значно більш пізнішого часу». Вчений зазначає ось яку тезу: «Київська держава була колискою для всіх трьох народів, які виникли на етнічній основі східно слов’яно-руських племен»⁵⁰.

У статті кінця 1943 р. з характерною для воєнного часу назвою В. Пічета теж пише про «одне етнічне ядро». В той же час, до монголо-татарської навали Русь була «єдина в культурному, мовному і релігійному відношенні». Однак і пізніше, хоча «руський народ» політично і був роз’єднаний, але «залишався єдиним у героїчній боротьбі за свою свободу проти німецької агресії». Як і у працях 1939—1940 рр., у зв’язку зі звільненням в 1943—1944 рр. від фашистських загарбників українських і білоруських земель, В. Пічета знову повертається до ідеології «возз’єднання»⁵¹. Останнє в нього тісно поєднувалося з ідеологією «триєдиноруського» народу. Показові в цьому ракурсі вирази вченого на кшталт «білоруський і український народи «руського племені»⁵². Особливо виразною в цьому контексті була рецензія вченого на монографію М. Державіна. Зокрема, В. Пічета погоджується з М. Державіним у тому, що три східнослов’янських народи «утворюють кожний окремо особливу націю, та всі разом — у своїй єдності — руський народ як могутнє племінне ціле»⁵³.

Таким чином, В. Пічета, продовжуючи розвивати і популяризувати своє бачення етногенезу східних слов’ян, одночасно розвиває і концепцію «єдиного народу» (іноді — народності) домонгольської Русі. Подібно до М. Державіна В. Пічета і в даний період, як і у своїх довоєнних працях, розуміє під цим «народом» багатоплемінне ціле. Але під кінець війни вчений схиляється до розуміння згаданого поняття згідно теорії О. Удальцова, тобто, як злиття декількох племен; злиття, що створює певну політичну і етнічну єдність. Інші ознаки єдності, згідно з міркуваннями В. Пічети, це — культурна, мовна і релігійна. Початок формування давньоруського народу вчений чітко не визначає, але зауважує, що це сталося в часи об’єднання «слов’янських княжінь» під владою київського князя, тобто — в Х ст. Розпад давньоруської етнічної спільноти він відносить до середини ХІІІ ст., коли татаро-монгольська навала зупинила процес остаточного формування «єдиного руського народу». Втім, для В. Пічети єдність «руського народу» зберігається і надалі, відповідно до парадигми «триєдності», якої він дотримувався, хоча не завжди акцентував увагу на такому ракурсі. Не суперечить цьому і переважна думка вченого про те, що східнослов’янські народності виникли на основі однойменних племен, а не єдиної народності (щоправда, ці племена в певний період складали «одне етнічне ядро»). На бажання Пічети конкретизувати ї погляди на проблему єдиної етноспільноти східних слов’ян давньоруської доби, свідчить, що він приєднався до міркуваньУдальцова скоріше декларативно, ніж насправді їх поділяв. Однак, розуміння Пічетою «руського народу» як «багатоплемінного цілого», «народу», з якого згодом сформувалися нові «етнографічні типи» — окремі східнослов’янські народності — все це сприяло засвоєнню ідеї про існування давньоруської народності як спільного предка українців, росіян і білорусів.

Литература

¹ Юсова Н. М. Генеза концепту «давньоруська народність» у радянській історичній науці // Український історичний журнал. 2001. № 6. С. 35—64; Її ж. Зародження теорії про давньоруську народність в історичній науці СРСР // Український історичний збірник — 2001. К., 2002. С. 34—78; Її ж. «Проблема давньоруської народності» в праці В. В. Мавродіна «Образование Древнерусского государства» (1945 р.) // Ruthenica. Зб. наук. пр. Том. 1. К., 2002. С. 152—163; Її ж. О. Прєсняков і схема східних слов’ян М. Грушевського // А сє єго срєбро…: Збірник праць на пошану член-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. К., 2002. С. 259—268; Її ж. «Древнерусская народность»: один из первоначальных взглядов на проблему // Российская государственность: история и современность: Сб. ст. СПб., 2003. С. 14—22; Її ж. Внесок М. Л. Рубінштейна у формування радянської схеми історії України // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. пр. Вип. 11. К., 2004. С. 225—273; Її ж. Легітимація концепції про Київську Русь як спільноруську державу в контексті зміни історичної парадигми (30-ті рр. ХХ ст.) // «Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Ф. П. Шевченка: В 2 т. Т. 2. Наукові студії. К., 2004. С. 449—468; Її ж. Питання щодо «спільноруськості» Київської Русі у доробку Мирона Кордуби // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). Вип. 4. К., 2004. С. 383—401; Її ж. Володимир Мавродін та генезис концепції давньоруської народності в радянській історіографії: кінець 1930-х — початок 1940-х рр. // Український історичний збірник — 2004 (вип. 7). / Гол. ред. В. Смолій. К., 2004. С. 447—458; Юсова Н. М., Юсов С. Л. Проблема «приєднання» України до Росії в оцінці істориків УРСР кінця 30-х — першої половини 40-х рр. // Український історичний журнал. 2004. № 5. С. 96—121 та ін.
² Див.: Академик В. И. Пичета. Страницы жизни / Авт.: Э. Г. Иоффе, А. П. Грицкевич и др. Мн., 1981. С. 124; Иоффе Э. Г. Владимир Иванович Пичета // Портреты историков: Время и судьбы: В 2 т. Т. 1. Отечественная история. М.; Иерусалим, 2000. С. 178—179.
³ Архив Российской Академии наук (далее — Архив РАН). Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 20 (Пичета В. И. Исторический очерк белоруского племени. Статья. Автограф рукою А. П. Пичеты [1920]. 35 л.).
⁴ Грушевський М. С. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства // Грушевський М. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань та ін. Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894—1907)». Львів: Світ, 2002. С. 75—82.
⁵ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 20. Л. 7—7об.
⁶ Див.: Пичета В. И. Введение в русскую историю (Источники и историография). М., 1922. С. 3.
⁷ Пичета В. И. Основные вопросы белорусской историографии // Вест. Наркомпроса БССР. 1922. Вып. 11—12. С. 31; Його ж. Введение в русскую историю (Источники и историография). С. 162.
⁸ Горяинов А. Н. Трагическая страница биографии В. И. Пичеты в свете одной стенограммы 1928 года // Славяноведение. 2002. № 1. С. 62—71; Його ж. Славяноведы — жертвы репрессий 1920—1940-х годов. Некоторые неизвестные страницы из истории советской науки // Советское славяноведение. 1990. № 2. С. 79.
⁹ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1 (Научные труды. На 148 л.). Ед. хр. 50 (Пичета В. И. Исторические судьбы Украинской Руси. Статья. Машинопись [Конец 1920-х гг.]). Л. 1—5.
¹⁰ Див.: Академик В. И. Пичета. Страницы жизни. С. 124; Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 50. Л. 8—10.
¹¹ Див.: Артамонов М. И. Достижения советской археологии // Вестн. древней истории. 1939. № 2. С. 128—129; Аксенова Е. П., Васильев М. А. Проблемы этногонии славянства и его ветвей в академических дискуссиях рубежа 1930—1940-х годов // Славяноведение. 1993. № 2. С. 86; Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (ЦДАМЛМУ). Ф. 1292. Оп. І. Од. зб. 57 (Юшков С. В. Тези доповідей: «Общие предпосылки возникновения народности». К вопросу о политических формах феодального государства (до ХІХ века) та ін. Автограф, маш. з авт. правкою. 1930-і — 1951 рр. 7 док. 41 арк.). Док. 2. Арк. 7.
¹² Архив РАН. Ф. 394. Оп. 13. Ед. хр. 9 (Тематический план третьей пятилетки. 26 апреля 1939 г.). Л. 77.
¹³ Аксенова Е. П., Васильев М. А. Проблемы этногонии славянства и его ветвей. С. 88—89.
¹⁴ Архив РАН. Ф. 457. Оп. 1 (1941 г.). Ед. хр. 9 (Стенограмма заседания расширенного Бюро Отделения истории и философии совместно с Институтом истории от 8 января 1941 г.). Л. 87—88; Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 16 (Стенограмма вечернего заседания сессии, посвященной вопросам этногенеза славян, от 25 декабря 1943 г.). Л. 20, 47—47об.
¹⁵ Див.: Пичета В. Образование белорусского народа // Вопр. истории. 1946. № 5—6. С. 3; В Отделении истории и философии // Вестн. АН СССР. 1940. № 4/5. С. 164; Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 97 (Пичета В. И. Белоруссия. Лекция. Ротапринт со вставкою рукой А. П. Пичета [1936—1937 гг.]. На 12 л.); Ед. хр. 106 (Пичета В. И. Великое княжество Литовское [В XII—XV вв.]. Лекция в МГПИ. Ротапринт. Осень 1938 г. — весна 1939 г.). Л. 6об., 13об.—14; Ед. хр. 205 (Пичета В. И. История южных и западных славян (Болгария): Курс лекций в МГПИ (6 лекций). Стенограмма. Машинопись. 2 дек. 1938 — 26 февр. 1939. На 150 л.). Л. 4—4об., 6—7об., 9.
¹⁶ Див.: Аксенова Е. П., Васильев М. А. Проблемы этногонии славянства и его ветвей в академических дискуссиях рубежа 1930—1940-х годов. С. 89, 93, 99, 102.
¹⁷ Див.: Бєлоусов С. М. Крах польської держави і з’єднання великого Українського народу в єдиній Українській державі — УРСР // Західна Україна. Збірник. К., 1940. С. 97—109.
¹⁸ Барабой А. З. К вопросу присоединении Украины к России в 1654 г. // Историк-марксист. 1939. № 2. С. 104—106; Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.) // Західна Україна. Збірник. С. 81—87; Подорожний М. Є. Визвольна війна українського народу (1648—1654 рр.). К., 1940. С. 5—6, 85; Премислер І. Переяслав // Пролетарська правда. 1938. 30 жовтня. С. 3; Пичета В. И. Братья-украинцы и братья-белоруссы // Известия. 1939. 21 сент. С. 2; Його ж. Исторический путь народов Западной Украины и Западной Белоруссии // Октябрь. 1939. Кн. 10—11. С. 3—11; Його ж. Западная Украина и Западная Белоруссия // Советская книга. 1939. № 12. С. 155—170; Його ж. Исторический путь народов Западной Белоруссии и Западной Украины // Молодой большевик. 1939. № 18. С. 45—50; Його ж. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Белоруссии. М., 1939. 40 с.; Його ж. Основные моменты исторического развития Западной Украины и Западной Белоруссии. М., 1940. 136 с. та ін. його праці; Рубинштейн Н. Западная Украина. Историческая справка // Московский большевик. 1939. 30 сент. С. 2; Греков Б. Д. Древнейшие судьбы Западной Украины // Новый мир. 1939. № 10—11. С. 248—256; Базилевич К. В. Борьба Украинского и Белорусского народов против польского владычества. Присоединение Украины к России. Стенограмма лекций, прочитанных 15 и 17 янв. 1940 г. М., 1940.
¹⁹ Когут З. Історичні дослідження в незалежній Україні // Зенон Когут. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. К., 2004. С. 295.
²⁰ Див.: Сессия Отделения истории и философии АН ССР 26—27 марта 1939 года // Историк-марксист. 1939. Кн. 3. С. 212; Пичета В. И. Братья-украинцы и братья-белоруссы. С. 2; Його ж. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 155, 160; Його ж. Исторический путь народов Западной Белоруссии и Западной Украины: Див. також: Юсова Н. Зміна акцентів в українській радянській медієвістиці на проблему приєднання України до Росії (кінця 30-х — І-ї пол. 40-х рр. ХХ ст.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип. 9. К., 2003. С. 379—381.
²¹ Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 155—170; Греков Б. Д. Древнейшие судьбы Западной Украины. С. 256; Подорожний М. Є. Визвольна війна українського народу (1648—1654). С. 6.
²² Мавродин В. В. Образование русского национального государства. М.; Л., 1941. С. 4.
²³ Дивись з цього приводу авторитетне свідчення Б. Грекова: Архив РАН. Ф. 1577. Оп. 2. Ед. хр. 52 (Стенограмма заседания ученого совета Института. 27 июня 1941 г. Сообщения о сессии Украинской Академии наук). Л. 1, 8.
²⁴ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 110 (Пичета В. И. Основные вопросы истории Западной Белоруссии и Западной Украины. Лекция (Центральное лекционное бюро). Стенограмма. Машинопись. 28 сентября 1939 г. 32 л.). Л. 7об., Л. 11—11об., 27.
²⁵ Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 155—157, 160.
²⁶ Пор.: Когут З. Історичні дослідження в незалежній Україні. С. 295.
²⁷ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 97 (Пичета В. И. Белоруссия. Лекция. Ротапринт со вставкою рукой А. П. Пичета [1936—1937 гг.]). Л. 2, Л. 3об., 6об.—7.
²⁸ Там само. Ед. хр. 106 (Пичета В. И. Великое княжество Литовское [В XII—XV вв.]. Лекция в МГПИ. Ротапринт. Осень 1938 г. — весна 1939 г. На 16 л.); Ед. хр. 99 (Пичета В. И. Из истории Великого княжества Литовского XIII—XIV вв. [Фрагмент монографии]. Без начала. Машинопись [Не ранее 1937 г.]. На 92 л.). Л. 14; Див. тако ж: Владимир Иванович Пичета. Библиограф. указатель / Сост. Е. Я. Дукор. Мн., 1978.
²⁹ Див.: Сталин И. В. Марксизм и национальный вопрос // Сталин И. В. Марксизм и национально-колониальный вопрос / Сб. избр. ст. и речей. М., 1937. С. 4—10, 45; Примеч. 1.
³⁰ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 110. Л. 7об.—8.
³¹ Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия // Советская книга. 1939. № 12. С. 163.
³² Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр.110. Л. 11—11об.; Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 160. Пор.: Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. Л., 1945. С. 395.
³³ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 110. Л. 8—11.
³⁴ Пичета В. И. Исторический путь народов Западной Белоруссии и Западной Украины. С. 6, 46; Його ж. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Белоруссии. М., 1939. С. 8.
³⁵ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 131 (Пичета В. И. Эпоха «Слова о полку Игоревым». Статья для сборника. Машинопись. Не позднее 2 июня 1940 г.). Л. 4; Пичета В. И. Введение в русскую историю (Источники и историография). С. 3.
³⁶ Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 157.
³⁷ Див.: Пресняков А. Е. Лекции по русской истории: В 2 т. Т. 1. Киевская Русь. М., 1938. С. 10—11; Державин Н. С. Происхождение русского народа — великорусского, украинского, белорусского. М., 1944. С. 88—89, 97—98.
³⁸ Пичета В. И. Западная Украина и Западная Белоруссия. С. 160; Ключевский В. О. Сочинения: В 9 т. Т. 1. Курс русской истории. Ч. 1 / Под ред. В. Л. Янина. М., 1987. С. 287—289, 294—296. Див. тако ж: Иоффе Э. Г. Владимир Иванович Пичета. С. 177.
³⁹ История СССР. Т. 1. / Учебник для неисторических ф-тов. Под ред. В. И. Пичета, М. Н. Тихомирова, А. В. Шестакова. М., 1941. С. 44—45.
⁴⁰ Козаченко А. Крещение Руси // Исторический журнал. 1937. № 11. С. 82; Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. Очерки по истории Х—ХІІ столетий. М., 1993. С. 350.
⁴¹ История СССР. Т. 1. С. 44—45, 89, 127.
⁴² Див.: Академик В. И. Пичета. Страницы жизни. С. 85.
⁴³ Архив РАН. Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 16. Л. 1—1об., 20; Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 140 (Пичета В. И. Образование белорусской народности. Тезисы доклада, нет страниц 8, 10—12. Автограф [1942]. На 9 л.); Пичета В. [Рец.]: Державин Н. Происхождение русского народа — великорусского, украинского, белорусского. М., 1944 // Вопр. истории. 1945. № 1. С. 121—125.
⁴⁴ Удальцов А. Д. Теоретические основы этногенетических исследований // Изв. АН СССР. 1944. Вып. 1. № 6. С. 252—265; Його ж. Начальный период восточнославянского этногенеза // Исторический журнал. 1943. № 11—12. С. 67—72; Його ж. Основные вопросы происхождения славян // Общее собрание АН СССР 14—17 октября 1944 года. М.; Л., 1945. С. 99—109. Див. тако ж: Пичета В. [Рец.]: Державин Н. Происхождение русского народа — великорусского, украинского, белорусского. С. 123.
⁴⁵ Архив РАН. Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 16. Л. 9; Ед. хр. 1 (Стенограмма утреннего заседания Комиссии по этногенезу и этнографии при ОИФ АН СССР от 27 августа 1942 года, посвященной этногенезу народов Средней Азии, г. Ташкент. 27 августа 1942 г. На 63 л.). Л. 1—11.
⁴⁶ Горяинов А. Н., Иванов Ю. Ф. Новое об академике В. И. Пичете // Вопр. истории славян: Сб. науч. трудов. Вып. 16. Воронеж, 2004. С. 20—21; Архив РАН. Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 11 (Стенограмма утреннего заседания сессии, посвященной вопросам этногенеза славян, от 23 декабря 1943 г.). Л. 8об.; Ед. хр. 15 (Стенограмма утреннего заседания сессии, посвященной вопросам этногенеза славян, от 25 декабря 1943 г.). Л. 1.
⁴⁷ Архив РАН. Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 16. Л. 2—2об.
⁴⁸ Пичета В. [Рец.]: Державин Н. Происхождение русского народа — великорусского, украинского, белорусского. С. 122—125. Пор. з сучасними поглядами на проблему; Долгов В. В. Древняя Русь: мозаика эпохи. Очерки социальной антропологии общественных отношений ХІ—ХVІ вв. Ижевск, 2004. С. 7—17.
⁴⁹ Пичета В. Образование белорусского народа. С. 18—19, 29.
⁵⁰ Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 150 (Пичета В. И. Белорусский народ в семье славянских народов. Доклад. Машинопись [1943—1944]. Л. 1—2, 5). Пор.: Там само. Ф. 142. Оп. 1. Ед. хр. 16. Л. 12.
⁵¹ Пичета В. И. Борьба украинского и белорусского народов за свою свободу (ХІІІ в. — 1943 г.) // Вест. АН СССР. 1943. № 9—10. С. 34, 36, 42, 49; Архив РАН. Ф. 1548. Оп. 1. Ед. хр. 150. Л. 9, 31, 36.
⁵² Пичета В. И. Возрождение Украины-Руси и Белой Руси в 16 в. — начале 17 в. Стенограмма лекции, читанной 10 февраля 1945 года. Курс лекций по истории СССР. Лекция 26. М., 1945. C. 4.
⁵³ Пичета В. [Рец.]: Державин Н. Происхождение русского народа — великорусского, украинского, белорусского. С. 123.

Наверх